Поводься з іншими так, як хотів би, щоб чинили з тобою

Поводься з іншими так, як хотів би, щоб чинили з тобою
23.05.2011 6:45 1
Іраклій Цкітішвілі
"Клуб експертів"

Грузія визнала факт геноцид черкеського народу, здійсненого Російською імперією. 20 травня рішення з цього питання парламент Грузії прийняв одноголосно, що стало прецедентом по черкесском питання. А 21 травня всі черкеське суспільство відзначило день пам'яті жертв цього геноциду.

Робота в зв'язку з геноцидом черкесів тривала півтора року. Цій темі була присвячена не одна міжнародна конференція. В обговоренні цього питання брали участь політологи, експерти, історики, інші вчені. Серед них були представники різних національностей та діаспор. Різні черкеські групи не раз зверталися до парламенту Грузії з проханням визнати геноцид черкесів. Це сприяло активізації процесу обговорення цього питання в законодавчому органі країни. Нарешті, парламент Грузії 95-ма голосами проти 0 голосів визнав геноцид черкеського народу.

При обговоренні питання деякими грузинськими політологами і фахівцями були висловлені побоювання з приводу наслідків визнання геноциду черкесів у геополітичному плані, оскільки це ще більше загострить ситуацію в і без того напруженому Кавказькому регіоні. На їхню думку, грузинська сторона повинна була відтягнути обговорення цього питання і не доводити його до визнання самого факту геноциду.

Неоднозначна реакція пішла і з боку черкеських кіл - слід зазначити, що мова йде про перші реакції. Частина їх представників висловлює задоволення і радість, що перший крок на шляху здійснення мрії черкесів зроблений. Частина - ставиться до цього питання з обережністю, а частина (хоча і мала) - до того ж, висловлює в нашу адресу критику. Наприклад, черкеси, які проживають в Росії, утримуються від коментарів. А ті, хто сміє висловлювати свою думку, вважають, що геноцид повинна визнати саме Росія, а не яка-небудь інша країна. Хоча в їхніх коментарях відчувається, що в глибині душі вони теж раді, просто не сміють відкрито говорити про це. Виходить, що російська імперія поставила черкесів в такі умови, що вони на своїй же батьківщині і сьогодні стоять на колінах.

Тема знайшла відгук і в абхазькому населенні. Велику активність виявляють абхази-мусульмани, які більшою мірою асоціюють себе з черкеським народом. Але вони ставлять питання: навіщо це потрібно Грузії? Деякі навіть запитують, що ж заважало Грузії визнати цей факт раніше? Звичайно ж, міркування цих людей не йдуть далі розмов про грузино-абхазьких відносинах і майбутнього Абхазії, хоча, в той же час, на їхню думку, що цей крок Грузії спрямований на зрив сочинської Олімпіади.

Розгубленість абхазької сторони у зв'язку з цим питанням цілком зрозуміла: адже значна їх частина вважає себе частиною черкеського світу, незважаючи на те, що більше половини з них є носіями грузинських прізвищ. З іншого боку, по сьогоднішній день вони чомусь вважають Росію своїм другом і продовжують танцювати під її дудку. Але ж інтереси Росії і черкесів кардинально різні, і з цієї причини абхази опинилися між двох вогнів. Особливо чітко це проявилося 21 травня минулого року, коли керівництво Багапша заборонило відзначати день пам'яті геноциду черкесів. Звичайно, за вказівкою Кремля. Тоді це викликало великі пристрасті. Мабуть, урок був добре засвоєний, і в цьому році у зв'язку з цією датою були заплановані певні заходи.

Так чи інакше, визнавши геноцид, Грузія відкрила ящик Пандори, що може викликати перегляд історії і дати початок відновлення справедливості. У даному випадку грузинські політики керувалися принципом - стався до інших так, як хотів би, щоб чинили з тобою. Ні для кого не секрет, що найголовнішим завданням Грузії є відновлення своєї територіальної цілісності. Але з причини того, що багато хто сьогодні в цивілізованому світі не бажають назвати російську окупацію своїм ім'ям і примусити Москву до виконання міжнародних обов'язків, процес поки що стоїть на місці.

Для Грузії, яка історично завжди була лідером на Кавказі і бажає повернути собі цю роль, вказане рішення мало дуже важливе значення з точки зору відносин зі своїми сусідами. У цьому плані, зрозуміло, є свої труднощі, пов'язані з проханням вірмен визнати їх геноцид, здійснений Османською імперією. Хоча, мабуть, усі, в тому числі вірменська сторона, повинні добре розуміти, що ставити перед Грузією питання таким чином неможливо виходячи з безлічі чинників, і в першу чергу - виходячи з відносин нашої країни з Туреччиною і Азербайджаном.

Зазначене визнання є продовженням взятого Грузією політичного курсу, який служить зближенню з північнокавказькими народами. Але, чому зараз? Чому Грузія не визнала геноциду черкесів раніше - як це запитують абхази і, напевно, інші. Відповідь на питання проста - тому що Грузії, як держави, ці останні 150 років не існувало. У період геноциду черкесів і тривалий час після нього Грузія була в складі Російської імперії. Якщо не вважати 1918-1921 років. А в цей період Грузії більше хвилювало питання збереження державності, ніж який-небудь інше питання. Було б наївно говорити про те, що нібито Грузія досі не визнавала факту геноциду тому, що очікувала від Росії повернення своїх територій. Грузія пройшла досить великий шлях у відносинах з Росією, щоб однозначно заявити: Росія зробить кроки у цьому напрямі лише під тиском, але не по своїй волі.

Роль лідера регіону, яку хоче повернути собі Грузія, накладає на неї безліч обов'язків і велику відповідальність. Останні кілька років багато політиків і експерти заявляли, що нібито «Грузія не повинна дратувати Росію», «Грузія не повинна виступати проти Росії», «Грузія повинна поступитися», «Росія велика і сильна країна» і т.д. Всі ці висловлювання (ми не маємо на увазі висловлювання, реально стосуються геополітичного майбутнього Грузії) були спрямовані на те, щоб викликати серед населення країни паніку і посіяти страх перед Росією. Не виключено, що це робить сама Росія, і в більшості випадках, напевно, це відбувається саме так. Але бути лідером не означає, що треба сидіти в кущах, або прийняти позу страуса і стежити за подіями, навколо подіями. Роль лідера передбачає певні кроки, які, можливо, хтось інший не зробить. Вона має на увазі ініціативи, часом, можливо, і різкі. У даному випадку рішення Грузії було направлено тільки лише на відновлення справедливості. Хто, як не лідер повинен взяти на себе таку ініціативу? Факт геноциду не викликає сумнівів, і про це свідчить науковий висновок грузинських істориків. Навіть російські вчені і політологи говорять про це, але тільки пошепки - бояться робити гучні заяви. Парламент Грузії дав лише юридичний висновок і назвав своїм ім'ям злочин, скоєний Російською імперією проти черкесів. Ні більше ні менше.

Що стосується зв'язку між запланованими в Сочі Олімпійськими іграми і визнанням геноциду черкесів, то такий зв'язок, насправді, існує: адже місце, де Російська імперія має намір проводити Олімпіаду, окроплена кров'ю черкесів. Саме на Червоній Поляні була завершена Російсько-кавказька війна, яка спричинила за собою знищення і масове вигнання з рідних місць місцевого населення. Провести Олімпіаду на цьому місці означає влаштувати свято на кістках загиблих черкесів, які не змогли вирватися з-під російських лещат. У кого є бажання брати участь у такому святі?

І, нарешті, напевно, це символічно, що в день пам'яті жертв геноциду - найжорстокішого злочину, вчиненого Російською імперією, радикально налаштовані і керовані з Росії маси роблять спроби повернути Грузію в не настільки далеке радянське минуле. Мабуть, епоха «Орджонікідзе» в Грузії поки ще не завершилася.

Гідність і очікування

Гідність і очікування

Тенгіз АБЛОТІЯ Грузія Online

 

Як і слід було очікувати, інформація про те, що Росія планує відтяпати від (окупованої  - перекладча) Абхазії 160 кв. км. території Гагрського району, виявилася або помилковою тривогою, або зондуванням грунту. У будь-якому випадку, з самого початку було очевидно, що зараз, напередодні Олімпіади, Росія буде всіляко уникати будь-яких непотрібних ускладнень у зоні, прилеглій до Сочі. Нехай навіть мова йде про складнощі словесні і в значній мірі віртуальні.

Чесно кажучи, незрозуміло, на якого дідька Москві далися ці 160 кв.км. в умовах, коли за великим рахунком вся Абхазія - у Кремля в руках. Втім, в даному випадку ми маємо справу з інстинктом, а не тверезим розрахунком. Крокодил, навіть якщо він ситий до нестями, але має можливість отримає добавку без зайвого клопоту, буде їсти до одуріння. Природньо, нікому не прийде в голову присоромити рептилію - така її природа, і все тут.

Проте пригоди віртуальних кілометрів породили в Грузії нові розмови про те, як треба вести себе з Абхазією.

Очевидно, що в даний час в грузинському суспільстві в моді справжнісінький садомазохізм - влада і опозиція дружно вишикувалися в ряд і займаються посиленим самобичуванням, намагаючись довести свою неземну любов до абхазького і осетинського (мається на увазі під кремлівські осетини на чолі з Кокойти - перекладач) народів. Все це доповнюється пафосними промовами про те, що нам нічого ділити з абхазами й осетинами, і взагалі вони не хочуть жити в одній державі з Грузією тільки тому, що не знають які ми хороші - якщо б знали - обов'язково відвернулися б від Росії.

У якомусь сенсі я розумію, звідки в нашому суспільстві з'явилася ця хвороба. Серпнева війна наочно показала, що військовий шлях вирішення конфліктів виключений. Поки Росія стоїть на двох ногах, вона не дозволить Грузії повернути території силою. Виходячи з цього, товариство гарячково шукає шлях виходу з глухого кута, і не знаходить нічого іншого, як намагатися зіграти на протиріччях між Москвою і Сухумі, а також показати, що сьогоднішня Грузія - це зовсім не те, що пам'ятають і уявляють собі абхази.

Причому в цій сфері однаково процвітають усі - і влада, і опозиція.

Влада займаються активною пропагандою, розповідаючи про те, яке казкове майбутнє чекає абхазів і осетин у складі єдиної Грузії. Наближені до уряду музиканти пишуть пісні про ностальгію до Абхазії, до «білих санаторій», до піскових пляжів, і звичайно, до абхазів.

Опозиція, у силу більшою мірою дурості, йде тим же шляхом, тільки ще глибше - «навіщо ми будуємо армію, це ж лякає наших абхазьких і осетинських братів», «ах, навіщо ми намагаємося їх ізолювати, це ж неправильно», і т. д.

Загалом, плач, сльози, самоприниження, і ностальгія - ось що нав'язується нашому суспільству з боку політично активного класу. У цьому єдині всі - влада, опозиція, НДО, журналісти, громадські діячі.

Тааа, не здогадуються вони, що на абхазів і осетин це взагалі ніяк не діє, і чим більше ми принижуємо, тим гірше вони до нас ставляться - зайдіть на будь-який інтернет-форум, і переконайтеся, що грузинський садо-мазохізм приносить прямо протилежні результати. Зрештою, хто буде поважати того, хто не поважає себе.

А ностальгія .... І тут наше суспільство ніяк не хоче зрозуміти, що ностальгія - це доля слабких націй, сильні народи ніколи не дивляться назад, і думають тільки про завтрашній день ...

До речі, ця риторика має і конкретну шкоду, крім моральної. Як ви думаєте, що відбулося 7 серпня 2008 року з такою садомазохістської точки зору? А сталося щось, виключно негарне - грузинська влада відкрила артилерійський вогонь по «власним громадянам». Ми стільки років запевняли всіх, що осетини і абхази - «наші громадяни», що світове співтовариство в це нарешті повірило, і в серпні серйозно обурилося - як так? Ви ж шпурляєте «Градами» по власним громадянам? Майже як Каддафі сьогодні! Так виходить.

Але нам не вистачає сили волі зізнатися собі, і чітко сказати нашим міжнародним партнерам - ніякі вони не наші громадяни. Більше того, вони 20 років тільки й роблять, що риють нам яму. Та що там, весь сенс існування їх квазідержавних створінь якраз в тому і полягає, щоб рити нам яму. Давайте, хоч раз, чесно зізнаємося собі - вони не наші громадяни, ніколи ними не були, і ніколи не будуть по своїй волі. Всі заяви типу «нам не потрібна територія, нам потрібна територія з громадянами» - дурість повна. У сенсі, звичайно, це було б непогано, щоб абхазів і осетинів в один прекрасний день раптом осяяло, але я в чудеса не вірю.

Єдине у що я вірю - це розділ територій. Там де є грузини - не буде абхазів, там де є абхази - не буде грузинів. Така реальність, і ніякої іншої альтернативи цьому немає.

Багато також кажуть - ось відгрохаєм економіку, і території повернуться самі. Той, хто це говорить, в Абхазії бував тільки на пляжах і поняття не має про яке народі йде мова.

Хочу звернутися до таких «політикам» - дорогі мої, це ви продаєте за пару доларів, і готові змінювати принципи, побачивши зайвий «Мерседес», а абхази, на наш жаль, народ принциповий, і купити його буде дуже складно. До того ж, про яку економіку йде мова? Ви що, серйозно думаєте, що в найближчі 50 років Грузії світить стати економічно розвиненою індустріальною державою? Ну, ну, блаженні віруючі ...

Зараз у моді ще одна «проривна ідея» - давайте, дамо Абхазії можливість вирватися з-під російського крила, і відкриємо їй шлях на Захід.

Якщо чесно, то нічого дурнішого навіть придумати неможливо. Посудіть самі.

Припустимо, Абхазія вирвалася з-під опіки Кремля, своїм ходом інтегрується до Європи, і всі таке. Питання - а на біса тоді ми їм знадобимся? Вони нам скажуть - у нас західні інвестиції, наші паспорти визнає Європа, ми вільно їздимо по західним країнам, наші діти навчаються в Гарвардах-Оксфорд-Стенфордах, до нас їздять західні туристи. Що ви, грузини, можете нам запропонувати? І що накажете їм відповісти? "Суліко" заспівати? У відповідь - глухе мовчання, оскільки запропонувати вже буде нічого.

У цій ситуації у Абхазії повинна бути дуже чітка альтернативна - або на Захід – З НАМИ, або в дупу - з Росією. На Захід без нас - виключено.

Або, може, заодно послухаємо Багапша з Шамбою і визнаємо їх незалежність? Абхази будуть страшенно разчулені, на все життя вдячні, скажуть багаторазове спасибі, а потім пошлють нас куди подалі - і правильно зроблять. Таких дурнів треба посилати - вони цього заслуговують.

Всі надії на те, що потрапивши під вплив міжнародної спільноти, абхази змушені будуть грати за правилами, і підуть на компроміси - ще один абсурд. Для Сухумі (антигрузинського- перекладач) думка Європи і Заходу нічого не значить, і ні на які поступки заради єврочиновників вони не підуть. Абхази поклали 4000 чоловік, для того, щоб позбутися від грузинів - як ви думаєте, вони погодяться повернути їх назад через думки брюссельських бюрократів?

Загалом, очевидно, що модне нині в Грузії самоприниження не лише не приносить жодних позитивних результатів, а й виставляє нас на сміх.

Єдине, що в цій ситуації можна зробити - це, нарешті, припинити публічне посипання голови попелом.

Припинити всі переговори, заморозити всі відносини, різні прекраснодушні й марні ініціативи або припинити, або передати в розпорядження неурядового сектору.

Припинити принижуватися. Повернути собі вже давно втрачену гідність.

І чекати своєї години.

Росія - не просто інфекція

Пропоную дуже цікавий матеріал для розуміння того, що саме відбуваєтся в окупованому грузинському регіоні Абхазеті (Абхазія)

Росія - не просто інфекція
06.12.2010Іраклі ЦкітішвіліКлуб експертів
«Не винесла душа поета ...» Строчка Лермонтова сплила в пам'яті відразу після прочитання заяви «посла» Росії в Абхазії Семена Григор'єва. Ні, звичайно ж, він не поет - він так само далекий від поезії, як і від дипломатії - але явно не витримав «ганьби дріб'язкових образ» і видав щось, дуже схоже на крик душі російської політики відносно Абхазії.
А діло було так.

Абхазький журналіст Ахра Смир у своєму блозі висловився з питання російсько-абхазьких відносин, описавши їх так, як бачить і відчуває. «Прийнявши російські схеми управління державою, ми прийняли на себе всі болячки цих схем, - цілком логічно розсудив автор, - Співіснування Абхазії з Росією нагадує статевий акт з інфікованим партнером. Задоволення від такого акту геть перебиває необхідність подальшого (довгого і дорогого) лікування від вірусу корупції. Прийняття корупційних схем відбилося в подорожчанні усього, що можна купити. Дорожнеча, у свою чергу, призводить до неконкурентоспроможності, а потім і до загибелі толком не народженої абхазької економіки».
Смира осмикнули відразу. Семен Григор'єв не виніс «ганьби дріб'язкових образ» і, вважаючи, що думки абхазького блогера загрожують російсько-абхазьким відносинам, виступив з гнівною відповіддю. «Вражає цинізм обраної формули, що характеризує, на думку автора, російсько-абхазькі відносини, - прибив наш поет крамольника до ганебного стовпа, - Може бути, пан А. Смир зі своєї молодості не розуміє, що своїм порівнянням він образив російську державу, яке, між іншим, першим визнала незалежність його країни, незважаючи на всі витрати? Напевно, йому невтямки, що образа нанесено всьому російському народу, сотні представників якого віддали свої життя за свободу Абхазії ».
Уявімо на хвилину, як посол Франції, чи Іспанії, або навіть Венесуели, такого близького душевно до Росії, відповідає окремому блогеру, безсторонньо написав про наболіле ... Сюр, чи не так? Але в Росії - «супердержаві», яка не знає куди і навіщо йде - це тоді назвали звичайною справою. Проте відповідь відповіді ворожнеча. В кінці свого полум'яного спічу Григор'єв, свято дотримуючись традиції свого відомства від пана Лаврова, ще й пригрозив блогеру позбавленням російського громадянства! Інакше важко трактувати недвозначний натяк «посла»: «Якщо ж сприйняття Росії як« інфікованого партнера »є його принциповою переконанням, незрозуміло, як це поєднується з наявністю у пана Смир російського громадянства. Можливо, пан Смир став громадянином РФ помилково, крім власної волі? Що ж, ми готові допомогти йому виправити цю помилку ».
Навіть якщо порахувати, що ніякого сюру тут немає і для послів цивілізованих країн цілком припустимо коментувати інтернет-блогерів, все одно залишається очевидне: навряд чи хто з них примудрився б допустити при цьому настільки грубі політичні помилки. А російський «дипломат» у своїй одповіді примудрився зробити це чотири рази.
По-перше, Григор'єв навіщо щось вважав за потрібне застерегти, що ні в якому разі не виступає «проти того, щоб абхазькі журналісти міркували про внутрішні проблеми Росії». Але, дозвольте, кому здалися внутрішні проблеми Росії? Адже пасаж Ахри Смир присвячений сьогоднішньому стану справ в Абхазії, яка прогниває, прийнявши корупційну держсистему Росії (наявність такої системи - факт і загальне місце, з чим навряд чи хто буде сперечатися, особливо в світлі недавніх матеріалів «ВікіЛікс»). Хоча, може бути, Семен В'ячеславович, будучи (за його власними словами) «уважним читачем», просто виявився неуважним письменником? Або він все-таки вважає, що відбувається в Абхазії внутріросійської проблемою?
По-друге, Григор'єв недвозначно нагадав ще раз, кому абхази зобов'язані визнанням свого "незалежного" утворення (як і, власне, існуванням самого утворення). Вони зобов'язані не лише пам'ятати про це весь час, але ще і повзати на колінах, не вимовляючи нічого, що може не сподобатися «послу» і його начальству. Григор'єв просто сказав «Цить!» І запропонував не забувати, з чиєї руки годуються абхази. Мабуть, представник Росії розраховує, що у абхазів заграє почуття вдячності, і вони понуро промовчать. І він не помилився, як мінімум, в одному - в реакції абхазького керівництва.
Сергій Багапш зробив те, «що в нього добре виходить - зібрав представників" творчої інтелігенції "і показав їм ще одного" антіроссіяніна "Ахру Смир», - пише у своєму блозі ще один абхазький журналіст Антон Крівенюк, - Я добре відчуваю атмосферу цього заходу, хоч і не мав щастя там бути. Це атмосфера справжнього лицемірства, де зібралися саме ті, хто більше всього підходить під визначення "націоналістів". У дусі нетлінних традицій вони дали гнівну відповідь "антиросійськи налаштованим елементам" ... »
По-третє - виявляється, Смир завдав образи «всьому російському народу, сотні представників якого віддали свої життя за свободу Абхазії». Прочитав і мало не впав зі стільця. Дозвольте, дозвольте - а як же казочка про те, що Росія ніяк не причетна до конфлікту в Абхазії? Що російські війська і «добровольці» не брали участі у війні і не мають ніякого відношення до етнічних чисток? Ні, звичайно, всі все прекрасно знають - але все-таки офіційні особи РФ не часто балують нас такими зізнаннями. Окремо варто виділити слова про те, що росіяни «віддали свої життя за свободу Абхазії», а не за геополітичні інтереси Кремля. Що це - цинізм або свята простота, яка «гірша за крадіжку»?
І, нарешті, в четвертих - загроза відібрати російський паспорт. Це ж не просто можливе покарання Смир. Це, фактично, неприкрита загроза всім абхазам, які не бажають «прогинатися під мінливий світ». Тепер будуть знати, що «крок вліво, крок вправо - розстріл». Адже майже всі абхази мають російське громадянство і користуються пільгами, які має на увазі наявність російського паспорта - наприклад, можуть виїжджати в Росію чи інші країни, отримувати солідні за абхазьким мірками пенсії ...
Тут дуже до речі згадати вересневе заяву Григор'єва: «Тепер для отримання російського громадянства громадянин Абхазії повинен пред'явити документ про те, що він подав документи на вихід з абхазького громадянства, тому що між Москвою і Сухумі поки немає угоди про подвійне громадянство». У зв'язку з цим виникає питання: так ким же є жителі Абхазії, які мають російські паспорти, які не визнавалися в самій РФ з моменту їх видачі? Громадянами Росії або тільки «громадянами Абхазії»?
Втім, не варто забувати, що в реальності вони є громадянами Грузії - згідно грузинському та мiжнародним законодавством (що однозначно підтвердив юридичний аналіз питання експертами «комісії Тальявіні»).
Ахра Смир дійсно допустив одну серйозну помилку. Сподіваюся, після заяви Насіння Григор'єва він це зрозумів і сам. Помилка ж полягає в тому, що Росія - це не просто інфекція. Росія - це СНІД. Який вбиває. Досить характерно саме призначення «послом» до Абхазії випускника МДІМВ, який 6 з 27 років своєї дипломатичної кар'єри провів в Афганістані, звідси 4 роки - під час СРСР, в період радянської окупації цієї країни. Досвід у Григор'єва підходящий - звідси і його поведінка. Ми пам'ятаємо, що в підсумку Кремлю довелося припинити окупацію і залишити афганців у спокої. Але не слід забувати і про те, що Москва зробила з цим народом перед виведенням своїх військ.
Тому «обурене заяву» російського «посла» слід розуміти як одну з перших ластівок "особливого" ставлення Росії до абхазам. Враховуючи нікчемність приводу, виникає підозра, що Григор'єв чекав тільки слушної нагоди, щоб демонстративно розставити всі крапки над «i». Не виключено, що услід за заявами можуть послідувати інші, більш прикладні дії - щоб зрозуміліше було. Так що Ахре Смир варто було б тепер бути обережніше. Його і так багато в Абхазії недолюблюють - здебільшого, можновладці та наближені до них особи. Що цілком зрозуміло в світлі прямих міркувань і влучною критики абхазького керівництва, що відрізняють цього журналіста. Якщо б не інвалідність з дитинства і батько, посмертно нагороджений «Орденом Леона» - неприємності могли наздогнати Смир ще раніше. Втім, Григор'єв виявився здатний закликати сина героя до відповіді за уявне образу пам'яті козачків, які воювали в Абхазії за гроші або обіцяні їм «трофейні» будинку.
Відзначу ще один пасаж «посла» РФ. Семен В'ячеславович тикає пальцем у те, що стаття абхазького журналіста була «негайно розміщена на одному з не найбільш дружніх Абхазії Інтернет-сайтів». Здогадатися не важко. Думка Ахри Смир передрукував грузинський сайт «Наша Абхазія». Чи не це так розлютило товариша Григор'єва? Російський «посол» в абхазькій колонії якщо не розуміє, то відчуває, що Грузія набагато більш дружньо до абхазам, ніж Росія - до тієї віртуальної Абхазії, яку вона сама створила і маніпулює, як відмінний картковий шулер. На відміну від росіян, для яких Абхазія - це лише дачки під пальмами і засіб задоволення імперських амбіцій, грузини бачать в Абхазії частинку своєї генетики. І цього не зітреш ніякими маячними заявами.
Ми вже з'ясували, що Григор'єв читає блоги, а сам він характеризує себе, як «уважного читача». Тому, може бути, він пригадає одну грузинську притчу, нещодавно промайнула у блозі, господар якого часто пише про Абхазію:
Затіяв один князь великий бенкет. Направив гінців до сусідів. А до одного князю послав кривого-рябої слугу.Запрошений князь побачив, кого до нього прислали, і з обуренням запитав гінця: - А що, у твого князя не було людини послати до мене?!Гонець відповів: - Князь, людину він до людини послав, а мене - до тебе!

Брехня Росії, перекручування інформації щодо Грузії, все до гори ногами

Сьогодні сайт Wikileaks викинув лавину компромату. Зараз цікавить тільки Грузія і ось що маємо.
Росія, швидко захопивши все що стосувалося Грізії, а особливо серпневої війни 2008 року, все перекрутила до гори ногами і почала наполегливо викидати в інфопростір СНД, та взагалі куди змогла. Бо вони там в Кремлі знали, що там буде на справді тому були готови. Мабуть головні співробітники РосЗМІ взагалі ночували в редакціях.










Почали!
Ось що вкинули РосЗМІ

СМИ России начали фальсифицировать документы WikiLeaks по Грузии

А ось яка ПРАВДА!
На радио "Свобода" некому читать по-английский?
На радіо "Свобода" нема кому читати англійською?

WikiLeaks: Войну в августе 2008 года начала Южная Осетия
WikiLeaks: Війну в серпні 2008 року почала Південна Осетія

Wikileaks: Тбилиси пытался остановить войну и 7 августа
Wikileaks: Тбілісі намагався зупинити війну і 7 серпня

Парламент Грузии: Материалы Wikileaks являются «подтверждением хорошо известной правды»
Парламент Грузії: Матеріали Wikileaks є «підтвердженням добре відомої правди»

Барнов: После материалов Wikileaks вопросы относительно начала войны должны отпастьБарнов: Після матеріалів Wikileaks питання щодо початку війни повинні відпасти

WikiLeaks опровергает российскую версию войны в августе 2008-го
WikiLeaks спростовує російську версію війни в серпні 2008-го

Грузия в секретных дипломатических посланиях СШАГрузія в секретних дипломатичних посланнях США
Панове УКРАЇНЦІ!
Презентую ВСІ матеріали стосовно Грузії, яки було викладено сайтом WikiLeaks! Не перекручені, не версія ПУТИН-СМИ, оригінали
Wikileaks: War in Georgia / Війна в Грузії

На гроші конгресу США (чи Путіна? - перекладач)

Вже більше року в Грузії, на частотах місцевих радіостанцій, виходить в етер російськомовне радіо «Ехо Кавказу». Воно є проектом «Радіо Свобода / Радіо Вільна Європа» (RFE/RL) - і це, власне, вся відкрита інформація про дане мовлення. Сайт «Ехо Кавказу» не містить жодних даних про проект, його цілі й завдання. У рубриці «Про нас» там розміщений текст, присвячений RFE/RL в цілому. Отже, безлике радіо з логотипом і позивними «Свободи» щовечора виходить у грузинський ефір. Що несе воно радіослухачам?

З останнього це наочно демонструє сюжет Олесі Вартанян, що вийшов в етер «Ехо Кавказу» 18 листопада. На сайті радіо він викладений під промовистим заголовком: «Баррозу сказав "окупація ". За помилкою». Тобто, не встиг президент Єврокомісії публічно назвати Абхазії і Цхінвальського регіону окупованими територіями (відомо, що в Тбілісі надають великого значення впровадженню терміна «окупація» в міжнародні документи і міжнародну політичну риторику), як проект RFE / RL поспішив розвіяти цю прикру «помилку» високопоставленого представника ЄС. Яким чином?

Коментуючи те, що вимовлене Баррозу слово «окупація» стало головною подією дня в зведеннях новин, а політики і експерти назвали це «важливим досягненням грузинської дипломатії», Вартанян заявляє, що «така реакція викликала подив у Брюсселі». Мовляв, «там не розуміють, чому одному слову Баррозу в Грузії надають таке значення». Дивні якісь ці люди в Брюсселі, чи не так? Вони ніби-то лаптем щі сьорбають весь час, поки в Євросоюзі йде серйозна політична боротьба за офіційне визнання і закріплення факту російської окупації грузинських регіонів, і цей аспект грузино-російського протистояння користується пильною увагою світових ЗМІ ...

Ось так «Ехо Кавказу» викрило Єврокомісію у некомпетентності. А на підтвердження аудиторії запропоновано, не багато ні мало, ознайомитися з коментарем «офіційної особи з кабінету Баррозу в Європейській комісії». Ця особа заявило Олесі Вартанян, що вимовлене президентом комісії слово «окупація» було «обмовкою» і «не було офіційною заявою, яке було б написано заздалегідь». Народжується питання - невже, коли Хіларі Клінтон назвала окупацію окупацією на брифінгу, а інші офіційні представники США в спілкуванні з журналістами справно використовують цей термін стосовно до російсько-грузинського конфлікту, все це вимовляється по папірцях, попередньо написаним у надрах держдепу, Пентагону або Білого дому ?

Мало того - «Ехо Кавказу» представило Жозе-Мануеля Баррозу дилетантом, вперше вийшовшим до преси і не здатним контролювати зміст своїх заяв. Все та ж «офіційна особа з кабінету Баррозу» роз'яснює, що в ході прес-конференції «журналістка використовувала слово "окупація ", коли ставила питання. Після того, як президент почув слово "окупація" в питанні, він його повторив і у відповіді». Такий ось Попка-дурак очолює Єврокомісію ... Є тільки одна халепа. «Офіційна особа» не має імені і посади, оскільки розмовляє про все це з Вартанян на умовах анонімності. Що породжує певні питання.

Найголовніший з них: «а чи був хлопчик»? Ні Олеся Вартанян зокрема, ні «Ехо Кавказу» в цілому не завоювали репутації, що дозволяє беззастережно вірити їм на слово. І якщо редакція, будучи проектом RFE / RL, формально ще може претендувати на дещицю авторитету, видобутого «Свободою» в її кращі роки, то особисто до Олесі Вартанян застосовувати цей підхід куди проблематичніше на увазі стабільно сумнівного характеру матеріалів даного автора і методів її роботи.

Якось важко уявити собі єврочиновника, настільки сміливо коригуючого заяви свого шефа. І якщо такий чиновник реально існує, то незрозуміло - що змушує зберігати анонімність службовця, який володіє компетенцією оцінювати і роз'яснювати політичні заяви Баррозу? А може, ми маємо справу з рядовим клерком, поділившись з Вартанян своїм приватною думкою? Але в такому разі не зрозуміло, яку цінність представляє цю думку в контексті позиції Євросоюзу, виступати від імені якого уповноважений президент Єврокомісії, а аж ніяк не безіменне «офіційна особа з кабінету».

Зірвати завісу таємниці з нашого аноніма могли б представники апарату Баррозу. Їм напевно не складе труднощів визначити по голосу свого співробітника, якщо такою насправді прозвучав в ефірі «Ехо Кавказу». Ось хороший привід для грузинських журналістів подзвонити в Брюссель і підняти завісу таємниці. А то ми позбавлені можливості навіть перевірити суть сказаного жіночим голосом на англійській мові - в сюжеті Олесі Вартанян голос респондента наглухо перекривається авторським перекладом і озвучуванням російською.

Втім, цікавість це стосується стилю роботи «Ехо Кавказу», а не висловлювання президента Єврокомісії. Те, що сказав Жозе-Мануель Баррозу, всі чудово почули. І варто було Вартанян так побиватися, виправляючи його «обмовку», якщо всього кілька днів по тому термін «окупація» був зафіксований в офіційному документі Євросоюзу? (Йдеться про спільну заяву країн-членів ЄС, які закликали генерального секретаря Ради Європи «посилити контакти з усіма сторонами з тим, щоб спостережна місія Європейського союзу в Грузії мала можливість діяти на окупованих територіях»). Продовжуючи роздуми про стилі, хочеться відзначити характерну особливість нашої Олесі. Вона якось монополізувала на «Ехо Кавказу» головні політичні теми і в запалі бурхливої діяльності зовсім забуває, що є кореспондентом в Тбілісі. З матеріалів цього автора складається стійке відчуття, що пані Вартанян нескінченно далека від інформації з грузинської сторони і насамперед прагне позбавити роботи своїх колег у Сухумі, Цхінвалі та Москві ...

Але все це - лише штрих до портрета радіостанції, яка кожен вечір виходить в грузинський етер. Безпосередньо перед запуском проекту редактор програм «Ехо Кавказу» Андрій Бабицький і директор грузинської служби радіо «Свобода» Давид Какабадзе розповіли про нього російській службі RFE / RL - у передачі Андрія Шарого від 20 жовтня 2009 року. Через рік доводиться констатувати, що не виконано нічого з того, що обіцяли в прямому ефірі два заслужених працівника «Вільної Європи».

«Мова йде про нову російськомовну аналітичну програму, орієнтовану на слухачів в Південній Осетії і Абхазії», - сказав тоді пан Какабадзе. Так народився міф про те, що «Ехо Кавказу» мовить на окуповані регіони. У реальності ж дане радіо щовечора займає по годині етерного часу у грузинських радіостанцій - з відповідною зоною поширення сігнала.Тобто, в Абхазії це - Гальський район, а в Цхінвальському регіоні - власне Цхінвалі та інші населені пункти уздовж адміністративного кордону. І там, і там вільно приймаються сигнали всіх грузинських телекомпаній і радіостанцій (і навіть преса проникає). І там, і там вільно розуміють грузинську мову. А якщо хто не розуміє, то в Грузії є російськомовне радіо «Голос Абхазії» і російськомовний телеканал «Регіон ТВ».

Іншими словами, ніяких ексклюзивних можливостей щодо донесення інформації до абхазам і осетинам «Ехо Кавказу» не надає. У випадку з абхазами взагалі немає ні ексклюзивних, ні стандартних можливостей - оскільки Гальський район, де приймається радіосигнал з цього боку річки Енгурі, повністю населений грузинами. Залишається лише сайт в інтернеті - але й тут рівним рахунком нічого ексклюзивного, оскільки у всесвітній павутині існує ряд російськомовних грузинських сайтів, не обділених увагою з боку жителів окупованих територій. Таким чином, користь від цього проекту з точки зору донесення інформації та обміну думками виглядає, м'яко кажучи, сумнівною, вже виходячи з технічної сторони справи.

Далі поговоримо про зміст передач «Ехо Кавказу», але попередньо запам'ятаємо, що практично всією аудиторією цього радіо є грузинські слухачі. А сайт проекту в інтернеті є частиною образу Грузії в російськомовному інформаційному просторі.

«Ми - незалежна радіостанція, в цьому запорука того, що наш ефір буде неупередженим, - говорив у передачі Шарого головред Андрій Бабицький, - Нам доводиться зараз навіть виробляти нову термінологію, яка, можливо, не всім здасться звичною і напевно буде сприйнята з настороженістю скрізь - і в Тбілісі, і в Сухумі, і в Цхінвалі. Тим не менш, ми постараємося піти від мови ворожнечі».

Минув рік - а слідів «нової термінології» як не було, так ні. Навпаки, «Ехо Кавказу» забито антигрузинської політичною риторикою і «дегрузінізірованнимі» топонімами в матеріалах абхазьких, осетинських і російських авторів. У той час як матеріали з грузинського боку, виникає відчуття, або старанно купируются, або грузинські кореспонденти та їх респонденти повально виявляють надмірний лібералізм. На сайті під сюжетами з Сухумі і Цхінвалі з деяких пір стали робити підпис: «Текст містить топоніми і термінологію, використовувані в самопроголошених республіках Абхазія і Південна Осетія». В етері, само собою, немає навіть такого реверансу. Напевно, в якості жесту доброї волі радіоведучі використовують словосполучення «самопроголошені республіки» - хоча важко зрозуміти, що нам це дає з урахуванням того, що самопроголошеними (тобто проголосили себе самі, а не через дядька з боку) є переважна більшість держав на нашій планеті.

Піти від мови ворожнечі? Скільки завгодно! Візьміть довільно будь-який сюжет на «конфліктну» тему із Сухумі або Цхінвалі, і ви там не знайдете жодної мови ворожнечі. Зовсім ніякого, ні-ні ... Ось, наприклад, трагічна дата, яку відзначає вся Грузія - день падіння Сухумі, за яким послідували масові вбивства мирного населення, визнані як етнічна чистка грузин Абхазії на міжнародному рівні. 27 вересня, коли всюди в нашій країні несуть квіти і запалюють свічки в пам'ять полеглих захисників Батьківщини, коли у меморіалів збираються жінки в чорному, «Ехо Кавказу» видало в наш ефір великий монолог заслуженого співака абхазького сепаратизму Віталія Шарія. Розповідь про завершення 12-денного «звільнення Сухумі» від грузинського населення він назвав в традиціях радянської кінохроніки про Другу світову війну: «Згадуючи осінь дев'яносто третьому ...». По суті це - концентрований, замішаний на грунті національної ненависті вкидання російсько-абхазької пропаганди про суть та хід конфлікту. Викладаючи свою версію війни, автор злегка завуальовано, але дохідливо і у вкрай цинічній формі виправдовує масові вбивства і вигнання грузинів.

Ні, це не мова ворожнечі. Це більше. Це просто плювок в обличчя і душу всьому грузинському суспільству. А воно або не помітило цього, або просто утерлася. Але, здавалося б, є на «Ехо Кавказу» грузинські кореспонденти, які якщо не висловлять протест Шарія, то хоча б заради балансу гідно представлять грузинський погляд на трагічні події того часу? Немає там таких кореспондентів. Все та ж Олеся Вартанян спекла куций сюжет про те, як ветерани в парку Ваке «з піснями та тостами поминали загиблих під час грузино-абхазької війни». У цьому сюжеті немає ні слова про події осені 1993 року, ніякої передісторії і, власне кажучи, з тексту навіть не зрозуміло, з якого приводу зібралися учасники війни. У сюжеті про те, як відзначають День пам'яті і надії у Грузії, ні разу не використані слова про штурм, оборони і падінні Сухумі. Під ним, замість Вартанян, спокійно міг би підписатися Шарія.

Аналогічно з мовою ворожнечі, на «Ехо Кавказу» - абсолютно неупереджений етер! Ось, наприклад, 7 липня директор «Студії Ре» Мамука Купарадзе говорить про свій фільм «Відсутність волі» і вимовляє такі слова: «... коли Грузія створювала нову державу, вільну державу, абхази і осетини виявилися зрадниками ...». Але на сайті радіо це ж інтерв'ю набуває наступний вигляд: «... коли Грузія створювала нову державу, вільний від абхазів і осетинів ...». Відчуйте різницю. Помилку (помилку?) виправили лише через добу, коли матеріал благополучно спустився в архів. Природно, ніякого жалю і вибачень ніхто не почув.

Або візьмемо інший приклад. Загальновідомо, як часто Католікос-Патріарх всієї Грузії проповідує примирення грузин з абхазами і осетинами, закликає не відчувати до них зла і говорить про віковий братерство наших народів. Згадав про це хоч раз проект RFE / RL, «орієнтований на слухачів в Південній Осетії і Абхазії» (за Какабадзе) і покликаний заповнити «гострий дефіцит інформації» (за Бабицькому)? Жодного разу. Зате варто було Іліє Другому нагадати 9 січня, що Апхазеті і Самачабло - це історичні регіони Грузії, як «Ехо Кавказу» порадувало публіку новиною про те, що глава Грузинської Православної Церкви, виявляється, оголосив абхазів прийшлим народом. «Моя мати, її дівоче прізвище Псху, вона народилася в долині Псху, в селищі Псху, під горою Псху ниха. І ось в 2010 році їй знову говорять, що вона в Абхазії - гість, це грузинська земля », - патетично вигукував у прямому етері не хтось, а (!) ведучий передачі Деміс Поландов.

Залишимо осторонь принцип неупередженості, стандарти журналістики і офіційну стратегію RFE/RL, в якій згадується ліквідація «ворожнечі на етнічному та релігійному грунті». У будь-якій нормальній країні, а тим більше - в чуйною до таких питань Європі - через настільки вільній інтерпретації журналіста вибухнув би скандал, результатом якого було б 1) звільнення цього журналіста з роботи 2) судовий розгляд з легко прогнозованим підсумком. Але то - в нормальній країні ... Хоча, може, вся справа в тому, що «Ехо Кавказу» малопомітно в медіаполі Грузії і цей скандальний епізод пройшов непоміченим? Принаймні, хочеться в це вірити. Так чи інакше, але з боку RFE/RL не було ніяких пояснень і вибачень, а Деміс Поландов продовжує «прикрашати» собою з Праги грузинський радіоефір ...

Журналісти, з якими доводилося розмовляти про «Ехо Кавказу», погоджуються з неприпустимістю такого феномена в нашому ефірі. І це питання не стосується таких понять, як плюралізм та свобода слова. У Грузії вже два роки, як припинено мовлення російських ЗМІ. Це було політичне рішення, яке відображало ставлення нашої держави до потоку образ і марення від колективного Леонтьєва на російських телеканалах. Вони більше не віщають в Грузії, але це не заважає нам бути в курсі всіх російських новин. В епоху глобальних комунікацій у принципі неможливо блокувати поширення інформації. Є інтернет, є супутникове мовлення. А те, що актуально для нас, передається і нашими ЗМІ.

Тому і є припинення російського мовлення в першу чергу політичним кроком (який останнім часом повторили і інші пострадянські країни). Однак цей крок повністю знівельовано тим, що в наш ефір не в двері, так через кватирку пробралася ворожа пропаганда, на чолі якої стоять російський журналіст Андрій Бабицький і грузинський журналіст (зрадник– перекладач) Давид Какабадзе. Саме вони, будучи керівниками проекту, несуть першочергову відповідальність за зміст радіопередач. Але вантаж цей для них, про всю видимість, легкий, і поки справно надходить фінансування - хвилюватися немає про що. До речі, про фінансування. RFE/RL утримується на кошти Конгресу США і цілком легітимно поставити певні питання як перед американським посольством у Грузії, так і перед нашим урядом, хизувалася «особливими» відносинами з Вашингтоном.

Але ті ж журналісти, дотримуючись корпоративну солідарність, намагаються знайти виправдання колегам з кавказького проекту RFE/RL. Мовляв, треба враховувати специфіку - адже це спільний продукт грузинських, абхазьких і осетинських журналістів. Тут в першу чергу слід відзначити, що ніяка специфіка не є виправданням для брехні й перекручування - тобто грубого порушення професійних стандартів. По-друге, а хіба нас хто-небудь запитував, чи згодні ми терпіти образи з Сухумі заради сумнівного задоволення чути голос Віталія Шарія? Може, і зовсім запросити його в Тбілісі, надати етер Громадського мовника в необмежене користування і сподіватися, що рано чи пізно почуємо щось, чого не чули багато разів за 17 років?

По-третє - «Ехо Кавказу» є далеко не першим спільним проектом такого роду. Подібні програми здійснювались в Грузії в різний час як у пресі, так і в електронних ЗМІ, і не викликали такого неприйняття, оскільки грунтувалися на готовності грузинських, абхазьких і осетинських журналістів працювати разом, дотримуючись максимальну об'єктивність і не вдаючись до «конфліктним» термінам і настановам . Щоб отримати той же ефект, Бабицькому і Какабадзе достатньо було реалізувати принципи, про які вони говорили 20 жовтня минулого року. Можна не винаходити велосипед - відповідні напрацювання давно є.

Як вже було зазначено, «Ехо Кавказу» не дає грузинській стороні якихось особливих можливостей доносити важливу інформацію до населення, що залишилося Абхазії і Цхінвальського регіону. А навіть якщо б давало, то хто провідник цієї інформації? Олеся Вартанян, яка переконує в тому, що Баррозу сказав «окупація» помилково? Інші грузинські кореспонденти, що описують грузинські реалії в деструктивно-депресивному дусі? Не хочу бути неправильно зрозумілим - в Грузії є далеко не все гаразд, і в багатьох питаннях не завадила б здорова, професійна критика. Критика на рівні, який, начебто, повинна забезпечувати «Вільна Європа». Однак суміш «Асавал-дасавалі» і «Маестро» з «Регнум» і «ОРТ» не є адекватною, не несе ніякої користі і не приверне жодного, навіть самого схильного сепаратиста.

Може, користь від цього проекту в тому, що на «Ехо Кавказу» ми чуємо сюжети абхазьких і осетинських журналістів про внутрішню ситуацію на окупованих територіях? Мабуть, це єдиний аргумент, з яким можна погодитися. Але і то частково. Тому що все те ж саме ми можемо прочитати, побачити і почути в матеріалах цих журналістів в інтернеті. А найбільш цікаві теми, знову ж таки, ретранслюються нашими ЗМІ. Тому цього аргументу не достатньо, щоб 27 вересня терпіти «звільнення Сухумі» у своєму ж ефірі.

На завершення, не хотілося б малювати «Ехо Кавказу» одними чорними фарбами. У цього радіо дійсно є хороші, цікаві кореспонденти і чимало цікавих, якісних сюжетів. Інакше й бути не може - часи доктора Геббельса та його колеги Еренбурга давно в минулому і зараз в ходу інші, більш тонкі методи пропагандистської роботи. Потрібно мати загальний фон з «людським обличчям». І на цьому тлі задавати свої установки по ключових темах, відпрацьовуючи відповідні аспекти в заданому напрямку і послідовно, цеглинка за цеглинкою вибудовувати необхідну інформаційну картину. У нашому випадку мова йде про пропаганду російської трактування і вигідного Москві погляду по самим важливим, ключовим і болючим для Грузії питань. Наполегливість і методичність, з якими займається цим проект RFE/RL, повинні бути помітні його співробітникам. Тут не може бути претензій до кореспондентів з того боку - вони просувають свої, російсько (абхазо-осетинські сепаратистські) інтереси. Але є серйозні питання до керівництва «Радіо Свобода» і до Вашингтону, які спонсорують всю цю справу. Проте найперше питання направлений до грузинських співробітникам «Ехо Кавказу»: невже ви - такі безпринципні конформісти, що не хочете помічати і реагувати на події в вашій передачі? Повірте, ніяка зарплата і відрядження до Праги не стоять плями, яку дуже важко, а то й неможливо змити ...

Взято тут  ГрузіяOnline На деньги конгресса США

Грузія прийняла закон про люстрацію і заборону радянської символіки

Парламент Грузії 75 голосами проти одного прийняв у першому читанні законодавчу ініціативу депутата від меншості Гії Тортладзе - «Хартію свободи», яка стосується посилення заходів безпеки, містить положення щодо люстрації та викорінення радянської і фашистської символіки.

Прийнятий у першому слуханні законопроект передбачає контроль з боку МВС тих фінансових перерахувань «громадським організаціям, громадянам та особам» із зарубіжних країн, обсяг яких перевищує 25 тисяч ларі (близько $14 тисяч), повідомляє Civil.ge. В початковому варіанті проекту було передбачено 10 тисяч ларі.
У рамках антитерористичних заходів «Хартія свободи» також передбачає оснащення Міністерством внутрішніх справ камерами відеоспостереження аеропортів, метрополітену, стратегічних мостів, електростанцій, «місць масового громадського скупчення та інших об'єктів» і їх підключення до єдиної системи.
Крім того, Міністерству внутрішніх справ, поряд з митними службами законопроект надає повноваження на розтин і огляд «підозрілих» вантажів, що надходять по сухопутному, морському і повітряному шляхами.
Крім перерахованих вище положень т.зв. Патріотичного акту, «Хартія свободи» також передбачає і концепцію люстрації.

Зокрема, згідно із законопроектом, на вищих державних посадах не зможуть працювати:
- співробітники служби безпеки радянського часу,
- лідери Комуністичної партії і Комсомолу,
- члени Центрального комітету партії,
- секретарі районних та міських комітетів,
- голова Телерадіомовлення Грузинської РСР.
Якщо ці люди вже займають посади, вони повинні піти у відставку протягом місяця після вступу закону в силу. Інкаше спеціальна комісія зробить публічною інформацію про їхню діяльність в радянські часи.
Відповідно до законопроекту, комісію створює президент і в неї по одному члену зможуть представити фракції парламенту Грузії.
Дана комісія здійснює реєстр тих осіб, які співпрацювали з радянськими спецслужбами. Такі люди зможуть брати участь у виборах лише після того, як інформація, якою про них володіє комісія, стане публічною для виборців.
Протягом шести місяців після вступу закону в силу комісії також повинні бути передані дані про співпрацю з радянськими службами безпеки секретних агентів. Закон набере чинності відразу після його опублікування.
Комісія, що працює за тематикою люстрації, буде вправі також приймати рішення про викорінення комуністичної чи фашистської символіки, культових будівель, пам'ятників, монументів, назв вулиць або інших "об'єктів, які мають пропагандистський характер", а також вести їхній реєстр.


Історична Правда

Кавказький союз

 Георгій Ардазішвілі

"Розділяй і володарюй" - мудре правило,
але "об'єднуй і спрямовуй" - ще краще."
Гете

Сьогодні чимало розмов і міркувань щодо ідеї об'єднання Кавказу. Можливо, в своїй останній промові в ООН, президент Грузії представив, або запропонував новий курс для Кавказьких держав. Цілком припустимо, що ця ідея може бути реалізована, оскільки в такому альянсі більше плюсів, ніж мінусів. Мені хотілося б запропонувати обговорити ті принципи, які мають стати важливими при здійсненні цього проекту і ті проблеми, з якими доведеться зіткнутися проекту. Назву даний проект об'єднання Кавказьких держав умовно - «Кавказький союз», за аналогією з Євросоюзом.
Отже, на 65 засіданні Генеральної Асамблеї ООН, Президент Грузії М. Саакашвілі запропонував створення альянсу, в який, на його думку, можуть увійти держави, що знаходяться по обидва боку Кавказу.

Почну з того, що сама по собі ідея створення таких союзів не нова. Ще в період СРСР на території Північного Кавказу були створені Карачаєво-Черкеська, Чечено-Інгушська, Кабардино-Балкарська автономні республіки. Як відбувалися ці процеси - відомо. Радянські керівники одним розчерком пера об'єднували народи, роз'єднували, дарували півострова, землі. По іншу сторону Кавказького хребта, так само була утворена Закавказька РФСР. Створення організації ГУАМ так само передбачало об'єднавчу модель, і, до речі, в цій організації є й Грузія і Азербайджан. Ідея не нова, але що саме криється за спілкою Грузії та Азербайджану в новому форматі і як можуть відбутися об'єднавчі процеси з державами Кавказу. Заслуговують на увагу саме методи об'єднання. Що має лягти в основу такого об'єднання? Які принципи об'єднання повинні бути основоположними для стійкого існування альянсу? До яких змін можуть призвести такі об'єднання на світовій «шахівниці»? Звичайно ж, це далеко не всі вичерпні питання, але в статті для попереднього аналізу пропонуються саме вони.

Перш за все, не можна користуватися тими методами, якими користувалася, і до цих пір користується Росія. Такі методи, ось вже майже 200 років приносять одні нещастя і страждання кавказьким народам. Однозначно - це не той шлях, по якому треба йти.
Основними принципами, якими потрібно керуватися при створенні «Кавказького союзу» повинні бути:

1. Принцип добровільності. Створення подібного роду союзів не повинно бути насильницьким. Виключно добровільність. Знову ж таки це не означає проведення референдумів при кожному важливому питанні. Народи держав, що беруть участь у створенні союзу, обрали і обирають парламент, який і виражає волю людей. Вони добре знають проблеми свого народу, і будуть створювати таку кількість робочих комісій, яке необхідне для вирішення всіх питань співробітництва. Саме принцип добровільності дозволив багатьом європейським країнам вступити в єдиний союз. Всі ми знаємо, як стукали в двері Євросоюзу країни Східної Європи після розпаду соціалістичної системи. До цього часу Європейський Союз досяг таких успіхів, що бути поза ним було небезпечно. Адже ніхто не змушував країни колишнього соцтабору, стрімголов бігти до європейського дому. Просто напросто Євросоюз поставив такі стандарти якості життя, що країни Східної Європи побоялися залишитися поза єврозони. Таким же принципом слід керуватися і в створенні «Кавказькому союзу». Згадаймо, що процес об'єднання Європи почали «закляті друзі» Франція і Німеччина в 1950 р., і він став привабливим для інших країн. Здається, що Грузія і Азербайджан можуть розпочати такий же процес на Кавказі. Для цього є всі передумови. Припускаю, що знайдеться чимало скептиків, що критикує такий союз, але будь-які проблеми взаємини можна передбачити й навчитися їх вирішувати. Як любив говорити американський сенатор Роберт Кеннеді: «П'ята частина населення завжди проти чого б то не було коли б то не було». Ми повинні виходити з інтересів переважної більшості і, виходячи з цих інтересів, будувати союз.

2. Принцип партнерства. Ні в якому разі не претендувати на роль лідера в цьому союзі. Навіть найбільша помилка, яку допустила Росія у відносинах з країнами СНД, ОДКБ, ШОС і т.п., криється саме в цьому. Скрізь і всюди, Росія тільки за собою залишала останнє слово, загордившись себе «старшим братом». Інші учасники всіх цих союзів позбавлені можливості приймати рішення, або навіть якось впливати на них. Знову задаюся питанням: чому Росію називають «старшим братом» по відношенню до інших країн вищеперелічених спілок? У чому це старшинство? У території або в ракетах? Своїм ставленням до «союзників» Росія домоглася того, що всі ці союзи «тріщать по швах». Насправді Росії потрібно було в черговий раз довести всьому Заходу, що вони чогось коштують і можуть створювати різні альянси за типом НАТО і Євросоюзу. У результаті, дійсно хороші починання провалилися. У тому, що відбувається між Росією і Білорусією, винна, перш за все, Росія. Як можна досягти згоди шляхом насильства, шантажу і обману, шляхом дискредитації і образи лідера держави, якого обрав народ?

У зв'язку з цим, ні Грузія, ні Азербайджан, ні хто - або ще не може оголошувати себе лідером союзу кавказьких держав. Ніхто не повинен диктувати свої умови, шантажувати тим більше. Тільки рівне партнерство, взаємна повага інтересів кожної держави «Кавказького союзу» має стати ще одним важливим принципом процесу об'єднання.

3. Принцип неквапливості. Цей принцип схожий за своїм змістом до принципу Жана Монне, який свідчив, що: «Спільна Європа не буде побудована відразу або за єдиним генеральним планом. Вона буде будуватися за допомогою конкретних досягнень, які спочатку будуть створювати солідарність de facto ». Дійсно, є сенс починати об'єднання з одного «локомотива». Таким «локомотивом» в Європі стали вугільна і сталеливарна промисловість. Як би не виглядало це парадоксальним, але те, що працювало на війну, стало працювати на світ! За цим «локомотивом» потягнулися інші сфери суспільства і на сьогоднішній день ми маємо Європу, об'єднані спільними гуманними цінностями. Тому, не можна будувати плани об'єднання відразу по всіх сферах. Цілком припустимо, що створення «Кавказького союзу» між Азербайджаном і Грузією може початися з енергетичної сфери, тоді це один механізм об'єднання, якщо з сільського господарства, то інший. Так чи інакше, необхідні велику кількість зустрічей і консультацій, для того, щоб виключити будь-які непередбачені обставини, які загрожують союзу.Опять ж, не можу не згадати заяву президента Росії Д. Медведєва щодо взаємодії в рамках ШОС, де він похвалився, що процеси інтеграції в цій структурі йдуть швидше, ніж у Євросоюзі. Якщо придивитися уважно, то в таких справах краще не поспішати і не влаштовувати змагань, хто швидше об'єднається. Чим жорсткіше і ретельніше досліджена проблема, тим більше шансів на успіх. Росія в ШОС поспішає прибуток отримати та гроші відмити під який-небудь черговий проект. Коли в Європі проходили переговори, то проводилися тисячі зустрічей між представниками урядів різних країн, що просто означало, що вони добре пізнали одне одного. Вони вже самі стали думати про такі речі, які могли б робити разом.

4. Принцип гарантованості. Виходячи з цього принципу, ми повинні гарантувати один одному дотримання всіх домовленостей між країнами. Ми повинні гарантувати співучасть у вирішенні проблем, що виникають на своїх територіях; гарантувати кожному новому члену спілки партнерство і повагу до його інтересів.

Важливим аспектом створення «Кавказького союзу» є формування тих орієнтирів, які будуть направляти стратегічний розвиток «Кавказького союзу». Наскільки можливий союз за участю Грузії, Азербайджану та Вірменії? Однією з причин, чому розпався союз Грузії, Вірменії та Азербайджану 20-ті роки 20 століття було їх орієнтація на різні країни: Грузія орієнтувалася на Німеччину, Вірменія на Англію, Азербайджан на Туреччину. Звичайно, зараз, при орієнтації Вірменії на Росію, входження самої Вірменії в конфедерацію Грузії та Азербайджану важко. Якщо і Азербайджан і Грузія орієнтовані на європейські цінності та стандарти, орієнтовані на поліпшення і зміцнення своїх відносин і створення процвітаючих, демократичних держав, то Вірменія, орієнтована на союз з Росією, більше втрачає від такого союзу, ніж здобуває. Сьогодні у Закавказзя з'являється шанс створити мирний і стабільний регіон, позбавити Росію можливості сіяти смуту і розруху, тому що Росія - це гарант нестабільності, хаосу, корупції, конфліктів, міжнаціональної ворожнечі, геноциду і військової агресії. Та й самі вірмени можуть у цьому переконатися, звернувшись до історії. Ось що писав з приводу важливості грузино-вірменського союзу І. Чавчавадзе: «Колишнє безсилля Грузії почалося від того нещасного дня, коли впала Вірменія - цей колишній наш оплот, стіна з боку Півдня. Ми оберігали вірмен з боку Півночі, а вони нас з Півдня ... Найбільші наші царі і державні діячі нічого не шкодували, що б допомогти вірменам ». І що з себе представляє Росія, як «друг»? Не Росія чи зрадила вірмен в 1921 р., заручившись союзом з Туреччиною. Ця подія увійшла в історію як «Велике зрада». Саме об'єднане грузинсько-вірменське військо протистояло анексії Росією Закавказзя. Саме Росія, ось вже більше 20 років заважає вирішити конфлікт в Нагірному Карабасі. Чи не час, об'єднавши зусилля трьох закавказьких держав, позбавити цей регіон від Російського присутності і дати процвітання і благополуччя своїм народам? Як може така держава як Росія гарантувати стабільність, якщо на її території, у багатьох регіонах нестабільна обстановка.
Погоджуся з тим, що у Вірменії є серйозні претензії до Азербайджану, Туреччини і навіть до Грузії. Але претензії є у всіх до всіх. Якщо виходити з такої логіки, то Німеччину слід було б навічно ізолювати від світового співтовариства. Наприклад, у Туреччині та Греції є взаємні претензії, але це не заважає їм бути в одній структурі НАТО, а прагнення Туреччини до інтеграції в Євросоюз відомо, де Греція вже є. Давайте, врешті-решт, згадаймо, що спочатку було «слово» ... Ми можемо домовитися і створити для нащадків гідне майбутнє.

Якщо торкатися питань інтеграції республік Північного Кавказу в «Кавказький союз», то тут виникають великі складнощі. Почнемо з того, що ці республіки у складі Росії, і, як вона бореться з незалежністю кавказьких народів, ми бачимо. Варто було Чечні оголосити про незалежність, підписати необхідні документи і, буквально, через 2 роки її закидали бомбами. Москва в черговий раз довела, що договори для неї нічого не значать. Росія вже 200 років веде цілеспрямований геноцид народів Кавказу. За останні 15 років, під гаслом «боротьби з тероризмом» російські «браві» солдати вбили десятки тисяч людей у Чечні, Дагестані, Інгушетії, і, що дуже важливо, всі убиті і покалічені, так чи інакше «терористи». Якщо це так, то Росію потрібно терміново оголосити державою «поза законом», оскільки вона справжній розсадник терористичного руху.

По-друге, якщо навіть припустити розпад Росії, який вона заклала сама визнанням сепаратистів в Абхазії та Цхінвалі, то це не означає негайного входження північнокавказьких республік в єдиний «Кавказький союз». Вони повинні спочатку відбутися як самостійні держави, навчиться жити самостійно і лише потім вступати в якісь об'єднання, спілки. Єдине, що може на сучасному етапі зробити Грузія, то це визнання геноциду черкеського народу, ведення постійного співпрацю з парламентами кавказьких республік, вході численних і предметних переговорів закладати основу для входження цих держав до «Кавказький союз». Навіть одним визнанням геноциду ми покажемо свою повагу до кавказьких народів, піднімемо їх статус і, отже, знайдемо потенційних союзників.

Окремо торкнуся питання про те, чого не треба робити.

По-перше, не треба створювати альянси проти когось. Так, у світі ще є потенційні загрози і союзники у боротьбі з ними потрібні, але процес інтеграції, об'єднання, створення конфедерацій повинен нести в собі, перш за все, економічні цілі і тільки потім зовнішньополітичні, які в свою чергу не зводяться обов'язково до війни проти кого -то. Суто оборонна складова конфедерації передбачається, але не можна бути втягнутими в чужі регіональні конфлікти. Зокрема, якщо ми зацікавлені, аби в цьому союзі була і Вірменія, то вона повинна бути проінформована про будь-яких переговорах Грузії та Азербайджану щодо конфедерації, або навіть бути в якості спостерігача. На моє глибоке переконання Вірменія в конфедерації повинна бути.

По-друге, не треба з такого союзу робити ще одного геополітичного гравця в даному регіоні. Географічне положення Грузії, звичайно, істотний чинник, але не єдиний, що б включити до геополітичну борьбу.Без розвиненої економіки, з чим в Грузії та Азербайджані поки погано, мріяти про геополітику не доводиться. Хочу зауважити, що при нашому положенні ми вас, і в Євросоюз, і в НАТО, а необхідно добитися того, і було б набагато краще, якби нас запрошували в подібні союзи. І прагнути треба саме до цього.

По-третє, не треба боятися того, що станеться якесь культурний тиск, і, будь-чия культура повністю поглине грузинську, або кавказьку культуру. Збереження і примноження нашої культури повністю залежить від нас. Може здатися парадоксальним, але такі об'єднавчі процеси тільки посилюють національну культуру. Якщо наша культура дасть суспільству чіткі змістотворних орієнтири, ніяка культурна експансія нам не страшна. У статті «Грузинський шлях» я вже писав про те, що деградація російської культури та її відступ перед західною полягало в тому, що сама російська культура не дала, при всій своїй величі, таких змістовних орієнтирів, які посилили б національний компонент. Тому, все залежить від нас самих.

По - четверте, не треба підносити процес створення «Кавказького союзу» як щось грандіозне. Коли Франція і Німеччина почали процес об'єднання в сфері вугільної та сталеливарної промисловості, то це не підносилося як неминуче створення об'єднаної Європи, яку ми сьогодні спостерігаємо. Просто напросто, треба тихо і сумлінно робити свою справу, а результат неминуче буде.

Отже, «Кавказький союз» - стратегія, яка здатна корінним чином змінити ситуацію в даному регіоні і наше завдання полягає в тому, що б докласти максимум зусиль для створення кращого майбутнього наших нащадків. 

Оригинал